З розколу в розкол: чому українські священики міняють патріархати
В Україні час від часу трапляються випадки, коли священики однієї конфесії переходять в іншу, самостійно або разом зі своїми парафіями.
Київський патріархат, а також симпатики цієї організації – політики та громадські діячі – постійно заявляють про те, що до них переходять десятки (сотні, тисячі – у кого наскільки вистачає фантазії) священиків Української Православної Церкви. В УПЦ теж переходять служителі інших конфесій. Що ж штовхає людей на такі дії? І тут з'ясовується одна цікава закономірність.
Але спочатку з'ясуємо ситуацію. Всупереч переможним реляціям розкольників, що, мовляв, «громади УПЦ масово переходять у Київський патріархат», це далеко не так. Точну цифру переходів УПЦ, причому не лише в Київський патріархат, а й в інші конфесії, озвучив керуючий справами УПЦ митрополит Антоній (Паканич). Таких всього 9 за два останніх роки. Ще 43 храми було захоплено насильно, всупереч волі парафіян.
Чим аргументують свої дії священики, що вирішили відійти від УПЦ і перейти в розкол, а також ті, хто рухається у зворотному напрямку? Проаналізуємо кілька найбільш розкручених в ЗМІ випадків.
Одразу ж кидаються в очі слова про позиціонування себе як «білила для Церкви». Ну, хоч документи на канонізацію подавай! Щоправда, з Євангелієм ці слова розходяться кардинально: «хто бо підноситься буде впокорений, а хто впокоряється той піднесеться» (Лк. 14, 11). Ще більш кардинально розходиться з Євангелієм пасаж про те, що «потрібно будувати свою Церкву в Україні для українців». Христос будував Церкву для всіх, і в ній, за словами апостола Павла, «нема ані геллена, ані юдея, обрізання та необрізання, варвара, скита, раба, вільного, але все та в усьому Христос» (Кол. 3, 11). А уявлення про те, що існують Церкви для українців, греків, росіян, сербів і так далі, свідчить про суто язичницький світогляд, для якого характерна наявність окремих богів для кожного народу.
Що ж спонукало цю людину піти з Церкви? Цитата з інтерв'ю: «Я заїхав в Лавру, ну, все-таки це ж моя Церква. І попросив, мені потрібно було на той момент 500 грн, замінити чотири колеса. На цій гумі вже їхати було не можна. І мені сказали, що грошей немає, все складно і так далі. Я просто пишу пост у Facebook і дивлюся, хто мені висилає гроші – греко-католики, Київський патріархат... І я такий думаю: "А що я роблю в цій Церкві?"»
Виявляється, все банально – людина продає свою віру (так-так, саме віру, бо «Вірую в єдину святу соборну і апостольську Церкву» (Символ віри)) за 500 грн, за те, щоб поміняти зношену гуму на автомобілі!
Ще один приклад.
Він підкорив селян патріотизмом! Не вірою, не подвижництвом, не молитовністю. А патріотизмом. Патріотизм – це добре, але який же це патріотизм, якщо людина не приводить людей до Бога, а відводить від Нього в розкол? Та й якою ціною досягнуто це торжество «патріотизму» в даному випадку? Виявляється, чималою: «отець» Димитрій покинув на Луганщині дружину з донькою та поїхав підкорювати полтавських селян «патріотизмом». Але справжній, а не позірний патріотизм полягає якраз у тому, щоб зберігати свою сім'ю, а не залишати дитину сиротою при живому батькові. Хіба не так?
А через що пішов з Церкви? Можливо, він зрозумів, що УПЦ – не істинна Церква, або Її таїнства не є благодатними, або Вона відступила від віронавчальних істин? Ні, з цим все в порядку. А пішов через «поведінку братів по єпархії». Через те, що ці брати нібито освячували блокпости у невизнаній ЛНР. Щоправда, те, що священики УПЦ КП освячують представників організації С14, внесеної до списку міжнародних терористичних організацій (Terrorism Research & Analysis Consortium), «отця» Димитрія не бентежить.
А ось один з перших випадків переходу з Церкви в розкол після подій Майдану.
Ейсмонт – перший зліва.
І як по-єзуїтськи ТСН назвав матеріал: позбавили священства нібито за молитву про Україну. Та не за молитву про Україну, а за співслужіння розкольникам!
Але через що пішов у Київський патріархат о. Віталій Ейсмонт? Людина, що є богословськи освіченою, пише статті, веде блоги, викладає в інтернет відеопроповіді і т. д.
Від нього слід було б очікувати якогось більш-менш серйозного богословського обґрунтування для свого вчинку. Але ні, справа знову в грошах та політиці.
З інтерв'ю порталу РІСУ: «У мене родина з шістьма дітьми, а парафія дуже мала та у вимираючому селі. Не раз звертався до владики з проханням перевести мене на іншу парафію, щоб я зміг хоча б прогодувати сім'ю». Знову гроші! Підняти на ноги шістьох дітей – це, звісно, важко, але в Церкві сотні багатодітних священиків, які служать на бідних сільських парафіях. Чи кожному подавай свою парафію на вибір – в залежності від кількості дітей?
І політика: «А я чекав, коли ж моя Церква зробить заяву, де буде йтись не тільки про те, що "терпіть, моліться за мир". Це добре, це необхідні слова та речі, але треба визнати те, що Крим було захоплено російською стороною, є намагання захопити схід та південь країни, що такі факти присутні. Проте в офіційних колах РПЦ ці факти обійшлися мовчанкою, а в самій УПЦ про путінську агресію також майже не було чути» (з того ж інтерв'ю порталу РІСУ).
Виходить, що людина пішла з Церкви тому, що вона не заявила про «путінську агресію»?
Подібні приклади можна продовжувати, але висновки з усіх них однозначні: ніяких релігійних мотивів для переходів з УПЦ у Київський патріархат немає. Ніхто з тих, що відійшли від Церкви, не звинувачує УПЦ у безблагодатності або відступі від догматів віри. Всі аргументи – виключно політичні. Вони обумовлені не прагненням до Істини, до Бога, до Царства Небесного, а лише поточною політичною ситуацією. Так, і ще грошима, звичайно.
А тепер подивимося, що говорять ті, хто перейшов з розкольницьких деномінацій в Українську Православну Церкву.
Архімандрит Діодор також є богословськи освіченим. Він є завідувачем кафедри практичного богослов'я та церковного мистецтва, головою видавничого відділу Карпатського університету імені Августина Волошина та Української богословської академії, доктор богословських наук, доцент. Ось що він пише у рапорті архієрею УПЦ: «Виражаю глибоке розкаяння, що певний час свого життя знаходився в розкольницькій організації під назвою "Українська Православна Автокефальна Церква", а саме в її так званій "Карпатській єпархії"». Тобто головна причина його переходу полягає в тому, що УАПЦ – це розкольницька організація, а не Церква Христова. Людина думає про спасіння своєї душі, а не про політику.
Випадки переходу в УПЦ нечисленні і, здавалося б, архієпископ Мукачівський Феодор повинен був прийняти його з розпростертими обіймами і влаштувати на якесь тепленьке містечко (як вчиняють в УПЦ КП). Але ні, сайт Мукачівської єпархії скупо повідомляє: «Священик направлений на покаяння в один з монастирів Мукачівської єпархії УПЦ». Тобто архієрей теж думає передусім про спасіння душі цієї людини, а не про те, щоб його показово обласкати і тим самим підштовхнути до переходу в УПЦ інших розкольників.
А ось зовсім недавній випадок.
Сайт Овруцької єпархії наводить оригінал його покаянного листа.
Корисно, до речі, порівняти цей покаянний лист з «покаянним листом» Михайла Денисенка на адресу Патріарха Кирила.
Що ж підштовхнуло цього Анатолія Станіславовича на такий Вчинок. Саме Вчинок з великої літери, бо священик прекрасно розуміє, на яку небезпеку від радикалів-націоналістів наражає себе в Коростені. Розуміє, яке цькування йому можуть влаштувати псевдопатріоти. Але він не побоявся не просто написати такого листа та занести його до канцелярії єпархії, а вийти на амвон Свято-Покровського храму в Коростені і зачитати його перед всім чесним народом.
А в листі виключно релігійні аргументи! «Київський патріархат не є Канонічною Церквою» і за це «потрібно буде відповідати перед Богом».
Хоча до Київського патріархату можна пред'явити масу інших претензій. Наприклад, підтримку войовничих радикалів, у т.ч. терористичних організацій (за версією Теггогіѕм Research & Analysis Consortium).
А ще пан Денисенко знущався над стражданнями жителів Донбасу.
Цитата: «Не потрібно думати, що населення Донбасу не винне в цих стражданнях. Винне! І свою провину потрібно спокутувати стражданнями і кров'ю. Голосували на референдумі за федералізацію? Голосували! Згрішили? Згрішили! Ось це наслідок цього гріха».
Такі слова кого завгодно можуть шокувати, хоч богослова, хоч простолюдина!
А ще священнослужителів з розкольницьких деномінацій звинувачують у содомії, махінаціях з грошима і майном, відкритій брехні і так далі (з відповідними журналістськими розслідуваннями). Тобто чим дорікнути розкольникам, є у надлишку. Але про це не говорять колишні розкольники, що повертаються в лоно Церкви. Вони говорять лише про те, що розкол не є Церква і перебування в розколі позбавляє людину надії на спасіння. На їхнє рішення не впливають ані політика, ані фінанси. Впливають лише слова священномученика Ігнатія Богоносця: «Не обманюйтесь, брати мої! Хто слідує за тим, що веде в розкол, той не наслідує Царства Божого!» і багатьох інших святих отців.
Таким чином, в Українській Православній Церкві знаходять свій притулок ті, що шукають спасіння і життя з Богом, а в УПЦ КП – ті, хто шукає земного: грошей, задоволення своїх націоналістичних почуттів, правильної політичної орієнтації і так далі. Ось за якими критеріями священики в Україні змінюють патріархати.
Читайте матеріали СПЖ тепер і в Telegram.
